Чумацький шлях

Закінчення

Чумацький шлях

ЯК ЧУМАКИ ЗІ СМЕРТЮ ЗУСТРІЧАЛИСЯ

(Вечір третій; розповідь Діда Сташка)

— А чумаки оковиту полюбляли, кажуть, га?

— Та ти що? — аж люлька випала. Підняв, досипав тютюну, прикурив, затягнувся. — Аякже! Та що ж то за чумак був би, що не випивав би. Дорога — і холод, і голод, і хвороби, та усяке бувало. А лікуватися чим, ну, чим, га? Нею. Як нерідко бувало, зайдуть у шинок... Любили! Но, я тобі скажу, шинкарі їх обманювали, наживалися... На самий перед у барило води наллють відро чи й двоє, а горілку виточать. Ага. Хоч на барило до крента і перчатка прикладена сургучова, а вони вміли так зробить, що й ніхто не впізнає. Потім, от-от, ніколи не держали шинкарі посуди рівно, як наливали там бичка чи половинчика, теличку, восьмушку, чвертку, кварту чи пів-кварти.

Скілько б вони не наливали, то обов’язково держать похило й далеко от крента, щоб дзюрчало та пінило. Тоді не видно, що не повна. От чумак підіп’є, то коло його пів-пляшки, а він всерівно каже: «Шинкарко, бісова дочко, дай горілки!!!» То вони в ту пляшку трохи доллють, а гроші беруть, як за повну.

— І що, всі так?

— Не говори, не всі: були й такі, я про шинкарів, котрі розуміли нелегку чумацьку працю. «Сіль от поту чумацького солона!» — казали. Ті не обманювали.

Вола?.. Тут же, в Білозерці. Не жирного, а тяглового, ну, як ще тоді домовлялися. І сторгувалися недорого. Ага. Воно ж як по-християнськи?.. Покупку обмить треба! Закон! Другий якийсь нещасний віник купить, щоб хату підмітати, а обмиє його так, що хату продати — мало... Чумаки ж, сам знаєш, не такі люди, не такі, але хильнули добряче, з вершечечком, і на дорогу прихопили. Ой, а як воно на другий день — не говори, не згадуй! Їхати-то треба, треба... Розмова? Та яка там тобі розмова — світ перевертається! Мовчки — заснеш. Дядько Петро першим і розпочав:

— Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки!

— Ох, і горілка!

— Погана?

— Погана... Чому погана?! П’ється, як вода... легко...

— А водить... водить...

— Ох, і водить!

Їдуть. Мовчать. Їдуть та мовчать. Довго так — уже й кимарити починають. Дядько Данило не витримав, заговорив:

— Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки!

— Ох, і горілка!

— Погана?

— Погана... Чому погана?! П’ється, як вода... легко...

— А водить... водить...

— Ох і водить!

Осе й порозмовляли... Думка, якщо якась, нещасна, і приблудиться ненароком, то й та про те як опохмелитися. Бр-р-р!! Хіба не знаєш як воно на той проклятий другий день буває?.. Сказати, подумати бридко!..

— Ви.. гик-к!.. — хотів було осміліти дядько Петро.

— ...П’ємо... гик-к! — мужньо продовжив глибоку і дуже своєчасну думку товариша дядько Данило.

— Зараз?

— За раз!

— Ага.... гик-к!.. — навіть задумався дядько Петро.

— А.... колеса? — запитує дядько Данило.

— Стоять.

— Стоять?.. А правильно?!

— Правильно.

— А.... воли?

— Воли?.. Крутяться.

— А як крутяться, га?

— Попарно.

— Угу... Правильно?

— Правильно.

— Ви..гик-к!.. п’ємо?! — продовжує уже сам дядько Данило.

— На возі!? — дядько Петро запитує.

— Чумаки на возі... гик-к!.. гик-к!.. гик-к!!!

— Не п’ють! — здогадався дядько Петро.

— Не п’ють!

— Злізаємо?

— Злізаємо!

Ага, злізли б вони тобі, якби не яма на дорозі: дядько Данило — наліво; дядько Петро — направо. Так і поснули. Воли стоять, ремигають.

Лежать чумаченьки, хропака дають, степ здригається. Звідки не візьмись — жінка в чорному: заглянула, як ворона в кістку, на воза, пошарила. Нічого не взяла, не збрешу. Глипнула на третього, купленого, аж затрясся. Відьма, як не як, а не просто жінка. Над дядьком Данилом стала, чаклує. Заворушився чумак. Над дядьком Петром — ну, той зразу. І пішла собі.

— Петре, агов, де ти, Петре?! — дядько Данило гукає, зліва по возу підіймаючись.

— Даниле, агов, де ти, Даниле?! — дядько Петро гукає, справа по возу підіймаючись.

Зустрічаються поглядами:

— Здоров, Петре!

— Здоров, Даниле!

— Щось розумієш?..

— Голова...

— Го... Не нагадуй! О-о-огнище розкладемо, чайку заваримо... Він нас і поставить на ноги.

— З чого чайку?

— Зі степу. Справжнього, чумацького, від усіх болячок та хвороб...

Пішли степом — сухостій на огнище збирають. Данило, дядько Данило інколи степової травички підірве. Та не підряд, не підряд, боже борони, тут яку знати треба! А в сей час на обрії...

...А в сей час на обрії Старша Відьма, — ну, жінка в чорному, — так-так, Старша Відьма, дівчину зустрічає. Молоду-молоду, всю в білому-білому, як наречену, а що красиву — очей не відірвати, світ не бачив, ага, Дівчину-Смерть. Дівчина-Смерть першою і заговорила:

— Куди, стара, дибаєш?

— Стара... Світ за очі. Та яка ж я стара?! Супроти тебе — немовлятко...

— Супроти мене, безсмертної, немовлятко. Се ти правду кажеш.

— А ти далеко?

— Никаю. Там нікого не бачила, щоб поживитися?

— Чумаки, двоє, а п’янющі — ледве підняла. Хоч би спасибі — і не побачили... Та тобі там роботи небагато!..

—Піду, подивлюся, хоч цим поживлюся...

— До зустрічі!

— Мені так не кажуть, чуєш?! — хижо блимнула очима, але тут же і пригасила очі. — Іди, іди...

А що чумаки? Огнище розклали, таганок на вогонь приладнали, гріють воду на чай чумацький. Опохмелятися, — та ти що?! — навіть у той бік, де білозерська самогонка на возі, бр-р-р, дивитися не примусиш. Тяжко...

— А чай із чого, Даниле?

— Зі степу.

— Не пив.

— Вип’єш — все, як рукою, зніме.

— Скажеш! Зніме...

— Побачиш.

Глипнув у степ дядько Петро, — та що се таке?! — вдивляється, тире очі, знову вдивляється, знову тре очі:

— Даниле, якась дівчина іде... Чи привижатися починає?

А дядько Данило біля огнища був:

— Очі протри! Нам осе з тобою лиш до дівчат! Та хто тут, у сьому голому степу, бути може?!

— Тер уже, Даниле, та іде, Даниле, бачу, Даниле, дівчина...

— Дівчина... Іде...

— Наче і до нас, та до нас-таки!

Підходить. Посміхається. А чумакам-то звідки знати, що то Дівчина-Смерть, зраділи їй.

— Добрий день, красуне!

— Добрий день, чумаки!

— Добрий день! — дядько Петро вітається.

— А як се ти одна в степу і не боїшся? — дядько Данило цікавиться.

— А кого мені боятися? — відповідає-запитує.

— Простели свитку, Петре! Сідай, красуне, почастуємо чим бог послав.

— Спасибі. Сяду.

— А звідки ти і куди, звісно, якщо сказати хочеш? — не вгаває дядько Данило.

— А чого б не сказати? Звідусіль і всюди.

— Зрозумів... Точно сказано... Ага, а до кого?

— До вас. Хіба не бачите?

— До нас?! До мене і до нього? — уточнює.

— До вас, до тебе і до нього.

— Щось ти, дівчинко, все загадками говориш! Чия, скажи, ти тоді така будеш?

— Та ваша ж! І твоя, і його.

Тут уже й дядько Данило не витримує — на дядька Петра накидається:

— Ану ти, недопечений, признавайся, де се ми удвох з тобою могли согрішити?! — і не жартома запитує.

— Де?! А ніде! Що я — п’яний?!

— Правильно. І я — не п’яний... З похмілля, з глибокого похмілля, але ж не на стільки, ще при розумі!.. Щось, ти, дівчинко, не те, не те...

— А як вас звати? — знайшовся дядько Петро.

— О, звати тебе як? — підтримав його дядько Данило.

— Смерть.

— Смерть?!! — аж затрясло дядьком Петром.

— Смерть?.. — і дядько Данило пополотнів.

— Іду звідусіль, ходю всюди, а прийшла до вас: і до тебе, і до нього.

Чумаки — ні живі, ні мертві, і тиша... Першим дядько Данило оговтався:

— Хто б ти не була, ти, насамперед, наш гість, а се — святе... Почастуємо тебе, ну, а... Не по-чумацьки якось виходить... Та встигнеш, встигнеш — не переживай — од тебе, от Смерті-то, не втечеш!

— Ха! Чого мені переживати: я — безсмертна, всіх вас переживу. А од мене, се точно, ще ніхто не втікав...

— Ну і добре... Петре, неси припаси! Та не трясись ти, не трясись: чому бути, тому не минути. Білозерської прихопи, первачку, гостя ж у нас... Ой, та швидше, швидше ти там, не моняйся!

Приносить дядько Петро припаси і самогонку, а сам... Наливає дядько Данило, наливає до вінця, у три кварти наливає, і намагається всіляко розмову підтримати, бо зрозумів уже, що кінець розмові — се і їм, чумакам, кінець.

— Буде нам що на тому світі чумакам розповідати. А не повірять же, лобуряки, що довелося нам із самою Смертю випивати, не повірять...

— Будете розповідати, будете! Вже недовго!

Підіймає дяько Петро кварту, а руки ходуном ходять, розливає:

— За чум-мак-ків-в?..

— Мені всерівно, — говорить Дівчина-Смерть.

— Пий! — дядько Данило до неї.

— Ви-и пийте-е!!! — стрільнула очима, аж залихорадило чумаками.

Дядько Данило одним махом перехилив усю кварту, занюхав хлібом, витерся рукавом. Дівчина-Смерть усе уважно спостерігала і точнісінько так повторила: випила одним махом усю кварту, занюхала хлібом, витерлася рукавом. Тут уже до розмови і дядько Петро підключився, осмілішав:

— Ви на нас, Смертонько, не дивіться, ми на сьому клятому зіллі виросли, закусюйте, закусюйте, а то сп’янієте...

— Та пий уже! Знавець мені знайшовся! — гримнув на нього дядько Данило.

— Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки! — попричитав дядько Петро, опорожнивши кварту. — Ох, і горілка!

Дід Сташко примовк: вибив тютюн з люльки, засипав новим, утрамбував. Василь же наламав та підкинув хмизу у вогнище. Нарешті! Зашамкала, запахкотіла, задиміла, запрацювала, заговорила люлька.

— А які останні слова говорив дядько Петро, га? Повтори.

— Запросто: «Ох, і горілка в тії білозерської шинкарки! Ох, і горілка!». Так?

— Так то так. Але за сі його слова поплатилася білозерська шинкарка, ага, життям поплатилася. Зустрілася, мабуть, з нею Дівчина-Смерть. Коли чумаки поверталися з Криму, се я наперед забігаю, того шинка вже не було. Але святе місце, — прости, господи! — пустим не буває, стояв другий шинок. І шинкар другий, а та шинкарка того, уже... То слухай...

— Поїж, Смерте, що бог послав, поки чайок закипить, а я заварки нарву. Розваж гостю, Петре, налий ще по одній! — сказав, підіймаючись, дядько Данило.

Налив дядько Петро по вінця Смерті, і собі тож, а Смерть:

— Як воду споганили, як воду споганили!

— За вас! — подає кварту. Смерть бере, але ставить на землю:

— Не буду!

— О, як се не буду?! За себе — і не буду! Ну, так не прийнято... Та й що вам, безсмертній, може статися, га?

— Та пий уже! Ох, і зануда...

Дядько Петро, а за ним і Дівчина-Смерть, випивають, вона і каже:

— Вода, і не гаряча, а гріє, гріє як!..

— Смертонько, а, ну, може... — мабуть, намагався вмилостивити дядько Петро.

— Чумаче, я — невблаганна! Мольбами ти свою кончину наближаєш! — блимнула очима, аж похитнувся, сидячи, дядько Петро. — А ось не стану я чекати вашого чумацького чаю!!!

— Та ви що, ви що?! Хіба так можно?! Я і не думав ображати вас, та ви що? Не так мене зрозуміли...

А дядько Данило на заварку траву збирає. Що ж він там збирає? Дурман та сон-траву, сон-траву та дурман. О, а в тагану, що на огнищі, справжня заварка з чумацьких трав, а не з дурману та сон-трави, ага. Се він, бач, так для Смерті старається! З воза таганок манесенький прихопив, кинув туди сеї нечистої трави, залив водою з першого тагана та й поставив таганок прямо у посередині огнища. І словом не встигли перемовитися — закипіло. І там, і там.

У кварту, що для Смерті, заварку з дурману та сон-трави виливає, а над своєю та Петровою квартою лише потримав. З більшого тагана, де справжній чумацький чай, а не дурман та сон-трава, собі та Петру наливає, а над Смертиною квартою лише потримав.

— Ось бачиш, Василю, який дядько Данило чумак був? — це вже дід Сташко до Катеринчука звертається, але наткнувся на Василів зацікавлено-напружено-нетерплячий погляд, повів розповідь далі.

Стали пить чай, а Петро — (можно, я поки-що без «дядьків»?) — руки в нього трясуться: не може взяти кварту. Не може — і все тут! Побачила Смерть, зраділа, проклята, просіяла вся:

— Що, боїшся мене, чумаче?!

— А хто ж тебе не боїться? — вступився за товариша Данило.

— Ото ж то!

Радіє, радіє та ще й насміхається. Чай свій одним махом, як горілку, перевернула в себе, а млость по її безсмертному тілі так і розходиться, так і розходиться...

— Як воду споганили... О, а чого се степ хитається, га, і крутиться, крутиться?.. Ану ти, Петре, свитку давай, вона тобі вже не знадобиться!.. Допивайте, та скоріше, свій чай чумацький, тьху, дозволяю... Чого, ну, чого се степ хитається, га, і крутиться-крутиться?

Заснула... Тш-ш!.. Заснула... А й було від чого: сон-трава, дурман, а горілка, горілка — первак! Став Данило Петра од огнища одтягувать, ага, а той не йде, упирається:

— Я чай недопив!

— На тому світі смолою доп’єш! Вставай!

— Одчепися!.. Дівчина, яка прекрасна дівчина!

— Прекрасна, як смерть.

— На! І ти ж недопив... — подає Данилу його кварту, той кидає на землю.

— А свитка моя, моя свитка, а тагани — не пропадати ж добру!

— Та сідай уже, нещастя!!!

— Сижу!.. А свитка моя...

Тільки й курява за ними. Зопалу навіть того не услідили, що воли до Білозерки, звідки їхали, розвернулися. А Данило лупить, гамселить, уродує волів і за ті гріхи, що ще будуть — від смерті тікають.

Дівчина-Смерть біля огнища залишилася. І не поворухнеться, так виморилася, спить. Коли, звідкіля не візьмись, жінка в чорному, Старша Відьма, на тобі! Зупинилася, стоїть, чаклує над Дівчиною-Смертю, будить чарами. Розбудила-таки, а та:

— Чого тобі?!

— Бачу — лежиш, думаю...

— За собою дивися!!!

— Та хіба ж...

— День, уявляєш: жодної душі не умертвила, жодної!..

— Колеса, чуєш?.. Їде наче хтось.

— Колеса?.. Злітай, подивися, і сюди. Та хоч цим поживлюся!

Старша Відьма перетворюється на ворону, летить. Дівчина-Смерть говорить сама собі:

— Жодної душі не умертвила, жодної!.. А чумаки, чумаки — від тебе ще ніхто не втікав, а вони втекли, втекли... О-ох-ох, і горілка в тії білозерської шинкарки... У шинкарки?!

Прилітає ворона, приземляється, перетворюється на Старшу Відьму:

— Двійко їх тамочки, двійко... Сюди їдуть... Ось же, ось показуються... Чумаки... Та ті ж таки...

— Чумаки?! Ті ж самі?! Чого ж ти мовчала, чорна роззяво!!! Ховаймося!!! Тікаймо!!!

— Що?!

— Ховаймося, кажу тобі, тікаймо!!! Тікаймо, кажу!!!

Посварилися чумаки. Їдуть мовчки: Данило — на передку, волів поганяє; Петро — в середині воза, напівлежачи. Дістав-таки Петро Данила до живого, як говорять, ой, та вони помиряться! Але тепер мовчать. Мовчать та їдуть. Їдуть та мовчать. А скільки воно можно мовчати?!

— Даниле, а чи не здається тобі, що ми вже тут побували, га?

— Не здається!

— А то не наше огнище?.. О, тагани і свитка, моя свитка...

— Знову здається? Перехрестись! — а сам і не дивиться у Петрову сторону.

— Та не здається!.. А свитку жалько — піду...

— Я тобі піду, я тобі піду! Як піду батогом по спині — миттю успокоїшся!

— О, я ж не доказав тобі, — промовив дід Сташко, — підіймаючись, — так і не послухав Данило Петра.

— Не послухав?!

— Не послухав... А свитку, Петрову свитку, жалько, хороша була...

— Пропала?

— Пропала. А жалько. Ти на чому туди, у свій Херсон, поїдеш?

— На машині. З Петром, Колі Бетлія, комірника, сином.

— Знаю. Білозерку ж будете проїжджати?

— А як же її об’їдеш?! Проїжджаємо.

— Верстов за десять після Білозерки, — та я там був, правда, давненько, — по праву сторону, як од нас їхати, валяються при дорозі два тагани — старовинні; один — побільше, а другий — зовсім манесенький. Так-так, якраз ті, з яких чумаки Смерті чай наливали. Он, скілько років пройшло, а ніхто їх не бере, і не візьме, і ви, не дай бог, не беріть. Машина се, звісно, не воли, можете й не побачити. А, якщо і побачите, то уваги не звернути. Бжик! — і проїхали! А не завадило б, їй-богу, увагу звернути! Гісторія се чи не гісторія?.. Гісторія, кажу тобі, гісторія!

ЯК ЧУМАКИ ЧОРТИХАЛИСЯ

(Вечір четвертий; розповідь діда Сташка)

— Прийшов?

— Скажете... Хіба можна не прийти?

Налаштували вогнище: дід Сташко розкладав дрова, неприминувши уже не в перший раз наголосити, що «огнище» — се не просто тобі так, се наука, і тре вміти, а не як здається». Катеринчук, смирно проковтнувши настанову, притягнув кілька дебелих гілок, розчахував, ламав їх об коліно на дрова, подавав дідові. Готово. Але спочатку — люлька. Без неї — ні-ні! Набивалася довго, ретельно. Нарешті. Спалахнув сірник: його одного вистачило як на дідову люльку, а це в першу чергу, так і на розпал вогнища. Полум’я захрустіло газетою; ще далеко недоївши її, почало облизувати нижні дровинячки, котрі заплакали, але зайнялися швидко, весело потріскуючи. Полум’я проскочило наверх, шмигонуло в різні боки, зашкварчало, загуділо. Зацмокала дідовими губами його знаменита чумацька люлька, задиміла розповідь.

Втекли-таки от Смерті-то, от Дівчини-Смерті, наші чумаки, дядько Данило та дялько Петро, втекли, а натерпілися скілько. Вирішили спочити — поспати годиночку так, не більше, хоч сонце і до полудня ще не дійшло. Розпрягли волів, хай попасуться, а самі вмістилися на возі. Поснули. Прокидаються — яка тобі там годиночка?! — темна-претемна ніч, зорі кричать.

— Ну ти, Петре, і спати моцний!

— А ти?

— Воли на місці? - запитує?

— Воли-то на місці, — відповідає дядько Петро, а на якому місці: тягли нас із возом куди паслися.

— Дорога скаже.

Кинувся дядько Данило впрягати волів, ага, не тут-то і було, як сказилися: фиркають, головами мотають не даються — і все тут!

— От чорт! — поспівчував дядько Петро.

— Чорт би вас побрав, бісові душі!!! — гаркнув на них щосили дядько Данило.

Аж чує чи причудилося:

— Беру!

— Се ти Петре? — запитує.

— Ні, не я...

— А хто ж?

— Се я, — чують.

— Хто я?!

— Я — Чорт!

А дійсно: стоїть біля воза миршавенький такий чоловічок, якщо можно його так назвати; вуха, мов лопухи; ніс, як у свині; ріжки на голові прорізалися, як у бичка-однолітка; і так лукаво-лукаво зиркає на чумаків, наче душі виймає; і хвостиком перед своєю мордою хить-хить.

— Якого се чорта тобі од нас треба, Чорте?! — не на жарт розізлився дядько Данило.

— Згоден.

— Що згоден?!

— Говорив на волів: «Чорт би вас побрав?»

— Ну, говорив...

— То я згоден.

— Та що ти згоден, нечисть ти рогата?!

— Та забрати їх!

— А-а-а, забрати... То се ти їх скаламутив?

— Я.

— Петре, а подай-но сюди батіг!

Дядько Петро подає батіг, а Чорт, — та ні, не злякався, — а тілько каже: «Чув я, що чумаки словами не кидаються. Значиться, не чумаки ви, а так собі...» Заїли, ох, заїли сі слова дядько Данила, за живе взяли: «Щоб якась свиняча ратиця та наді мною, над чумаком, насміхалася!» — се так подумав, а Чорту, — щоб той почув, — говорить:

— Так собі, не чумаки?! Добре, віддам, але за що?

— Даниле!!!

— Помовч, Петре! — а до Чорта — Що даєш?

— Гроші. Багато. Віз грошей. Згоден?

— Навіщо у степу мені твої гроші, котрі ти потім на черепки перетвориш?

— А ти звідки знаєш?

— І не з такими чортами зустрічався, знаю. Віз провіанту.

— Добре... Якщо побореш мене.

Катеринчук, котрий до цього ні разу не перебивав, стрепенувся:

— Скажете, та дядько Данило у два рази більший за Чорта, звісно, поборе. Ви вже вибачте мені...

— Поборе... Ти не дивися, що Чорт миршавий такий, не обманюйся: сила у його руках величезна, нелюдська — вола підніме! Запросто.

— Та ну!

— Ось тобі і «та ну!»... Дров підкинь, та й картоплю уже можно. Слухай.

А дядько Данило з Чортом продовжують суперечку:

— Не обманеш?

— ти що, не віриш мені?! — аж зобидився Чорт.

— Не вірю. Клятву давай. І на крові.

— Кажу ж тобі...

— Клятву давай!

Чорт простягає праву руку до воза, бере звідти розписний ніж, робить ним надріз на лівій руці.

— О, а звідки у нас такий ніж? — здивувався дядько Петро.

— Ніж як ніж, — відповідає. — Та не у вас, а у мене. Кров справжня, дивіться, чорна... Що казати?!

— Таке ось скажи... — се вже дядько Данило. — Ага, щоб тобі крізь землю провалитися і більш нікому на сьому світі не показуватися, якщо ти нас, чумаків, надумаєш обманювати!

— Щоб мені крізь землю провалитися і більш нікому на сьому світі не показуватися, якщо ти нас, чумаків, надумаєш обманювати!

— Щоб мені крізь землю провалитися і більш нікому на сьому світі не показуватися, якщо я вас, надумаю обманювати! — клянеться Чорт. — А тепер — ти... Клятву давай. На крові.

— А слова чумацького тобі недостатньо?!

— Чумацького?.. Згоден.

Дід Сташко глибоко затягується, аж заклекотіло — і в його старечих грудях, і в його чумацькій люльці:

— Чумаки були аж дуже справедливі, помірковані, йшли по правді, і про се всі знали й вірили чумаку, бо як він скаже, то так воно і є.

— Так і є? — скоріше по інерції запитав Катеринчук.

— Так воно і є. Не сумлівайся.

— Даниле!!!

— Петре, помовч!

— Поборемося. Побореш мене — воли твої, і віз провіанту в додачу, не збрешу, не побореш — мої.

— Хто кого далі кине?

— Добре. Ти — перший.

Відійшов дядько Данило трохи подалі од воза та й кличе рукою до себе Чорта. Підходить. Ухватив його дядько Данило за хвоста та як почне розкручувать його навкруг себе, як почне розкручувать. Відпустив. Пролетів Чорт метрів так... багато... та як гупнеться, аж степ задрижав. А сам дядько Данило чимдуж до воза, кричить дядькові Петрові:

— В’яжи, Петре, чим зможеш, мене до штельваги!!!

— Навіщо?!

— Та в’яжи, кажу тобі!!!

Дядько Петро і постарався. Замотузив на совість.

— Тільки схопить, жени волів.

— Добре.

Підходить Чорт.

— Ну, тримайся, чумаче!!!

Та й ухопив дядька Данила упоперек. А той же був прив’язаний до штельваги, до воза. Підняв Чорт дядька Данила разом з возом, а дядько Петро по волах батогом — «лясь, лясь!!!» — та ще раз, та ще раз. Воли як рвонули — обох повалили: і дядька Данила, і Чорта. І штельвага лопнула — та ти що?! — така сила. Піднявся Чорт, обтрушується, ойкає. А дядько Данило лежить, зв’язаний увесь. Підбігає до нього дядько Петро, всі верьовки-мотузки ножиком — чик!, — да так, що Чорт, хоч і дивився, а не побачив. Піднімається дядько Данило, і до Чорта:

— Ну, Чорте, успокоїлася твоя чорна душа?

— Давай твою задачу.

— Яку таку задачу?!

— Мою ти виконав, поборов мене, а може, і я твою виконаю.

— Так не домовлялися!

— Тоді ще раз поборемося чи наввипередки побігаємо!

— А якщо не виконаєш?

— Суперечку закінчимо: ти — переможець.

— Я і не думаю суперечки більше з тобою заводити. Вечеряти з нами будеш? Те, що ми...

— О, це я можу! — аж підскочив з радості.

— Петре, а принеси-но святий хрест та ікону...

— Що?! — аж затрясло Чортом. — Не зрозумів!!!

— А що тут, скажи, розуміти треба?.. Помолимося, і ти з нами, з чумаками, хрест святий поцілуємо, і ти з нами, з чумаками, та й почнемо вечеряти...

— Не потрібна мені така вечеря!!! — розізлився Чорт, аж дим з вух на всі боки пішов.

— Баба з воза — воли швидше йдуть, — не вгаває дядько Данило. — А то повечеряв би з нами, з чумаками, га?

— Не буду!!!

— Не будеш, то не будеш... Воли мої?

— Твої-ї-ї!!! — вихор до неба, а Чорта, як і не було ніколи.

— Ху-у! Ну і пилюка! — Катеринчук прикрив обличчя рукою.

— А-а, чорт! — ледве не вилаявся дід Сташко.

— Ага, як причепиться...

— Та десь люльку заникав!

— А це що біля вас?

— Вона?! Ріднесенька моя, зараз я тебе нагодую, тютюнцю тобі дам.

— Даниле, допоможи стару штельвагу з осі зняти.

— Іду.

— Добре, що я здогадався, ну, як знав, купи у Білозерці штельвагу. Що тепер ми робили б, га?!

Дядько Данило вхопився за обломок штельваги, — раз!, — і зняв її з осі. А дядько Петро своєї продовжує:

— Став! — подає нову штельвагу. — Що ти робив би без мене би, га?! Пропав би... І щоб ніяких більше чортів, досить!!! Чуєш?

— Та чую, чую... — винувато відповідає дядько Данило, ставлячи на ось штельвагу.

— А з провіантом не поскупився, чортяка! Давай, братику, мирову, та й повечеряти не гріх... Га?

— Давай!

Дід Сташко підняв очі в небо. Дивився довго-довго.

— Чумацький шлях покажеш?

— Покажу. Ось.

— Правильно.

— Відкараскалися чумаки від Чорта...

— Ага! Так тобі і відкараскалися! Чорт ще нагадав про себе.

— А як?

— А так, слухай...

Їдуть нічним степом чумаки. Править уже дядько Петро. Дядько Данило сидить навіть не на передку, а в лівім кутку воза.

— А якби програв?

— Не програв же!

— А якби програв?

— Не програв же!

— А якби програв би, га? А ми правильно їдемо?

— По чумацькому шляху дивися.

Дядько Петро роздивляється небо, потім запитує дядька Данила

— Даниле, по сьому, що наліво, чи по тому, що направо?

— Та один він, чумацький шлях, над нами... — піднімає голову. — Тьху ти, чорт!!!

— Знову за своє?! — нервує дядько Петро.

— Петре, три чумацьких шляхи на небі: справа, зліва і впосередині.

— Тр-р-р!!! Яким їхати?

— Сим, що впосередині.

— Но-о! А ти не сумліваєшся?

— Ні. І в тому, що се Чорт з нами жартує також не сумліваємося.

Розповідали, що він і таке може.

— Ну, чортяко, начувайся! — дядько Петро вдивляється в обрій, аж привстав. — Даниле, світло, хата в степу... і біля одвірка, бачиш, наче щось ворухається... А чи не Чорт се, Даниле?.. Чорт!

— Чорт?.. Чорт!.. Я приляжу, а ти їдь, як їдеш, на хату.

Як тілько під’їхали, дядько Данило непомітно зіскочив з воза, та шасть за хату, та хвать Чорта за хвоста, аж взвив той:

— Болить же, чумаче, відпусти!!!

— Болить?! Ти ж клятву на крові давав, нечисть ти рогата, що не будеш нас обманювати!

— А я вас і не обманюю!

— Повторяй клятву!

— Ти, що, не віриш мені?..

— Не вірю! — і ще міцніше накручує хвоста чортяці. — Клятву!

— Ой-ой-ой!!! Відпусти, чумаче!

— Клятву повторюй!!!

— Щоб мені крізь землю провалитися і більш ніколи на сьому світі не показуватися, якщо я...

Так, не договоривши клятви, і провалився Чорт крізь землю. Та миттю — дядько Данило навіть не зрозумів що сталося. Запитує дядька Петра: